Сайт міста Рогатина
  Головна     Погода     Оголошення     Статті     Фотографії     Культура     Довідник     Реклама     Контакти    
Гість [Вхід] [Реєстрація
   
   
 
Краєзнавство
Цікаві статті
Персоналії
Пам'ятки архітектури Рогатина
Сільський зелений туризм

Осередок МФБГ в Івано-Франківській області Історико-меморіальний музей Степана Бандери
СПД Павлів і Ко. Рогатинська громадська організація Відродження
Інформаційний портал Калуша Сайт міста Бурштина

Наша кнопка:

Сайт міста Рогатина

Назад Назад
Процеси над ОУН та їх пропагандивне значення

ОУНДля ліквідації ОУН в тридцятих роках ХХ століття польський уряд спробував використати як привід убивство свого міністра внутрішніх справ, відомого українофоба і погромника Броніслава Пєрацького (15 червня 1934). Про причину його вбивства писала англійська газета „Манчестер Гардіан" від 22 листопада 1935 року: „Генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ, він був теж відповідальний за ганебну „пацифікацію" України в 1930 році...

Тоді відділи польської кінноти та поліції наїхали на українські села, арештували селян без розбору і били їх... Побито приблизно 10 000 невинних селян. Побиття були такі жорстокі, що багато з селян лежали тижнями в ліжку, а кількох померло від ран". Підтвердженням цьому слугує зібрання документальних свідчень та реакція світової громадськості на жахливі звірства польського війська та поліції проти українців на Західній Україні у виданні «На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі», яке побачило світ у Празі в 1931 році.

З метою знищення керівної ланки ОУН на західноукраїнських землях польська влада влаштовує гучні Варшавський (18.11.1935 - 13.01.1936) та Львівський (25.05.1936 - 26.06.1936) судові процеси.

Перед початком Варшавського судового процесу преса столиці Польщі на всі лади поливала брудом підсудних. Велике здивування чекало на всіх, а найперше на журналістів, що до зали введено 12 молодих українців, які всі без винятку були студентами чи випускниками навчальних закладів. Це були не бандити чи розбійники, але високоідейні люди, які своє молоде життя готові покласти за цю ідею. А ця ідея – Українська Самостійна Соборна Держава.

Дванадцять молодих борців, як дванадцять апостолів, змусили польську спільноту переоцінити свої погляди на українську справу. І ця зміна поглядів віддзеркалилась на сторінках періодичних видань Варшави.

Варшавський тижневик „Вядомосці Літерацкє" Ч.5 від 15 грудня 1935 року надрукував репортаж політика Ксаверія Прушинського, в якому той аналізує причини популярності ОУН серед українців.

„Ті люди вбили – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що в той спосіб вони служили їй добре. Успішно служать вони їй щойно тепер: три чверті польської преси, що впродовж сімнадцяти літ не хотіли знати слова „український", впродовж оцих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, що не писали інакше, як про „гайдамаків", сьогодні соромляться того глупого баналу про „понурий вигляд" цих людей. 17 літ товкмачили нам, що поширюванн, навіть при вживанні насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширенням польськості, прищепленням любові до Польщі. Тут ось ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, польського міністра, публіциста й поліциста поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та „Україна" є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, якої твором вона була. А тим часом - оце та „Україна" своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, як за тих давніх, неспокійних часів, коли то Січинський вбив був намісника Потоцького... Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роль держави зуміли знищити в цих людей захоплення молодістю і життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву...".

Слід відмітити також публікацію однієї з найбільш радикальних партій тодішньої Польщі у своєму пресовому органі „Просто з мосту" статті „Справа найважніша з важних".

„Ми, польські народовці, маємо обов'язок найголосніше говорити про те, що є український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити геройське зусилля українського народу, що від сотень літ не має своєї держави, що його русифікують, а він все триває... Хай українських націоналістів буде тільки жменька, то напруження жертвенности, посвяти і геройства тієї жмені так наявно велике, що його досить не лиш на те, щоб воскресити, але навіть створити націю".

І навіть польська католицька газета „Польонія", пишучи про Варшавський процес, звернула увагу на конечність дійсної об'єктивності й справедливості в підході суддів, зауважуючи: „Особливо в таких як оце процесах судді повинні пам'ятати, що мають судити людину, яка хоч поповнила найважчий злочин, заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони у боротьбі за ідею".

Через чотири місяці - 25 травня 1936 року, у Львові на лаві підсудних сиділа уже 21 особа належна до ОУН. Оскільки у східних воєводствах допускалось ведення судочинства українською мовою, процес не був „німим". В результаті його пропагандистський ефект перевершив усі сподівання націоналістів. Авторитет Степана Бандери беззаперечно визнавався усіма підсудним, навіть тими, які зламались на Варшавському процесі. Сам Бандера демонстрував свою зневагу до можливості суду позбавити його життя. Від початку він не приховував, що є Крайовим Провідником, а на запитання про відношення до військової служби відповів: „Я є членом Української Військової Організації!". Разом з іншими підсудними заявляв, що вважає себе громадянином України, а юридичне польське громадянство – тимчасовим явищем.

Бандера не мав змоги належно виявитися на Варшавському процесі, зате у Львові він виступив гідно. В його виступі звучало звинувачення польського окупаційного режиму та шовіністичної політики супроти українців. Перед судом він постав як провідник революційної організації, який не тільки знав, що він зробив і чому, а й зумів довести з позиції поневоленого українського народу необхідність революційного шляху до своєї державної самостійності. Наведемо деякі витяги з промови, опубліковані у газеті „Батьківщина" від 5 липня 1936 року.

„... Свою революційну діяльність я уважав тільки сповненням свого обов'язку. ... Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. ... Ми не є терористами, бо український націоналізм розгортає всебічну діяльність на всіх ділянках національного життя. .... Міг би хтось думати, що ОУН не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці свідомі того, що кожної хвилини можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить: але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік у певності, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли я висилав на певну смерть друга Лемика, і того, хто вбив міністра Пєрацького."

Львівський процес показав правильність шляху, обраного Євгеном Коновальцем для створення визвольних структур. Система вишколів запроваджена в ОУН разом із системою суворого відбору кадрів дозволяла формувати непересічні особистості. Це відбувалося не лише завдяки здібностям чи талантам членства, а й запровадженій системі виховання. Кожен член ОУН, не лише провідні діячі, а справді кожен рядовий член ОУН знав, що від нього залежить доля нації. Вкотре підтвердилась істина, що в суспільній боротьбі ідея сильніша від зброї. Давно сидів у тюрмі Зенон Коссак та його „44 правила життя українського націоналіста" перейшли тюремні мури і працювали, виховуючи нове покоління борців. Якщо для політиків, не втаємничених у справи ОУН, поява в політичному житті 26-річного Степана Бандери була як грім з ясного неба, то для молодих членів визвольного ордену Бандера став прапором, орієнтиром, на який рівнявся кожен, хто сповідував перший пункт „Декалогу" - „Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї".

Про це, зокрема, йдеться в статті інженера М. Сціборського „Клонім голови", яка надрукована в паризькій газеті „Українське слово" від 21 червня 1936 року

„...Героїчною поставою своїх представників – Бандери з товаришами – націоналізм продемонстрував перед цілим світом силу своєї моралі. Ідейну непримиримість, внутрішню здоровість і організаційно-політичний розмах... У Варшаві більшість підсудних своїм мужнім, принциповим поведенням зуміла відбити польський напад. Але, те що бачимо на суді у Львові перевищує виявлювані вже зразки героїчної посвяти під час усіх дотеперішніх процесів УВО й ОУН... А вже справді гігантською в своїй духовній силі, моральній красі, непримиримості й героїчності виростає постать – ПРОВІДНИКА ОУН на західноукраїнських землях – БАНДЕРИ! того Бандери, що кинув гасло – „ЗГИНУТИ, А НЕ ЗРАДИТИ!".

Центральним моментом було його зізнанням на суді... Мудрість і честь, любов і ненависть, воля й нехтування особистою безпекою промовляли устами Бандери. Його слова лишать по собі більший слід, ніж томи списаних творів. Від них, від цілої постаті Бандери віє таким трагічним героїзмом, такою – просто неземною – святістю, що стискається серце... Стискається біллю, а водночас виростає в ньому могутнє почуття віри й бадьора радість.

Україно! Ти будеш жити, коли родиш таких своїх синів. Революціє! Ти непереможна, коли родиш таких провідників".

Завідувач Історико-меморіального
музею Степана Бандери
Степан Лесів
[email protected]

Джерело: http://hopak.frankivsk.org/?m0prm=22&showItem=123

Дата публікації: 05.03.2011   Кількість переглядів: 5316
Коментарі
Ім'я  
Текст
 
 
   
 
Website uptime monitor Host-tracker.com © 2007-2018 Сайт міста Рогатина
Створення сайту: LesHOST